ІІІ
Зло не плаче, зло в коморі…
А що ж зневірений помірно,
Як він дойшов до участі такої плинно?
Яким лайном він був і став?
Ніхто не бачив його темно,
У місті тім його злиденнім,
Там, де й формувався наш соціопат.
Авжеж початок був не дуже,
Хлопчина з мрією прийшов,
На розум чистий, волю, душу.
З сумлінням янгола світ цей знайшов,
Але від янгола людині не далеко,
Упасти в немічність років,
Стати нікчемою в наметі,
Бути нікчемою у сні…
Так ось він жив в поселенні маленькім,
Із батьком, мати кинула його…
Жив життям бідного, буремного гофеста,
Жив із психопатом на крилі.
Ночами батько його виганяв,
Вести йому дівчат повинних,
В народженні своїм лиш винних,
В бутті погнутим тих віть.
Після цього він в’язав,
Сина до стовба важкого,
Й дуже часто вимагав,
«Мила, дай мені тут змоги!»,
Й потім різко катував,
Душ невинних, і його, святого!
В огні прекраснім ізбавляв,
Красу їх в смолі тій чорній.
Він не навидів цей весь світ,
За його жінку, за прекрасну,
Він 300 душ там погубив,
Держав усе село в опасі,
Робив, що вздумається, хоч їв.
Одного разу, визвали туди орду законних,
Й кричали йому йти по повних,
Здаватися, й на колінах присягнуть.
Та хоч він й був лайном кальоним,
Та хоч він людяність вже звів,
Та взяв він кулемет із хати,
І в комору сина в раз одвів.
Він розстріляв майже всіх законних,
Він гнав, сміявся і кричав.
Він був справжнім злом впокоєний,
Хоч в церкві свічки вічно клав.
Так ось, убив він лейтенанта,
Упав він в березі крилі,
Та силой волі той поморний,
Встромив кірку у душу їх,
Їх, бо дух, яким він віки одержимий,
І який давав їм сили,
То була саме вона,
Мати сина неповинна,
Яка була ще винна,
Винніше чим сам Іуда чортів пес.
Ну що ж, неси мене гермес,
Й пропав той шум, він вже загинув,
Труп його там вже спалили,
А син пропав, без сліду втік.
То ось героя нашого й не видно, було уже як 10 літ,
Він не повинен, він убитий, своєю долею,
І сніг…
Сніг в душі його понилій,
Розтопити й дядько рідний вже не зміг,
Він сам помер, йому все залишивши,