Нарешті наступило літо,
Наповнене духмяним квітом,
Пора, усе, що тільки влітку
Робити треба все, як слід;
Піти і зачинити хвіртку
І зготувать смачний обід.
Жука ще трохи треба вибить
З картоплі нашої, бо з'їсть.
Він на однім кущі не всидить,
Такий непроханий наш гість.
І ось якраз одного разу
Зібрались з хлопцями в похід.
Усе, що нам потрібно, зразу
Ми склали по сумках – і в хід.
Тушонку захопили в банці,
І овочі ще на салат.
І розмістились на полянці,
Все виклали добро те в лад.
Чарує шепіт нас кущів,
А хмари хоровод ведуть.
Під вишнями гудуть хрущі,
А пастухи корів женуть.
А небо, наче ота шуба,
Увесь застлало білий світ,
Синіє, промовля до дуба,
І спекою палахкотить.
Ми довго там бенкетували,
Але іще не працювали,
А вдома всiх чека робота,
Хоча i зна це парубота.
Гусяток за селом пасти,
Тюки з соломою знести,
І ще управитись, як рано,
Зоря червона тихо встане,
Умиє все живе водою
Червоною і вогнянною.
Горять верхи лiсiв яскраво,
Чарують душу різні барви.
Візьму залізний я кілок,
Та й припинать пiду телятко,
І під обід аж на лужок
Прийду його я напувати.
На другий ранок з очерету
Я довгу вудочку зробив,
Наживку вийняв із пакету
І рибку половити сiв.
Сиджу, вдивляюся в красу:
Замкнула обрій гiр шовковiсть,
Лише хвилясту полосу
Вона залишила натомість.
Синiє здалеку ставочок,
Я бачу береги крутiї,
А глибина лякає очi,
І гір верхи в ній зеленіють.
Такий був неповторний ранок!
А потім виплив з-за гір день,
Він мiсяця сховав уламок,
Пар стелиться, немов серпанок,
І чую тихий звук я: «дзень!»
Я десь далеко чую: «дзень»!
Дзвенить неначе сам то день.
Та що ж воно таке дзвенить?
І що синіє так, бринить?
Коли ж за полем оком глядь:
Синенькі дзвоники дзвенять,
Голівки ніжні їх висять.
Чудово і прекрасно так!