Здавалось, вічність живе поруч зі мною, і я застряг поруч із нею, не старіючи у своїх власних петлях. Якщо мені належить провести у полоні решту життя, то нехай мій час витікає у пошуках відповідей між рядками чужих слів. Гортаючи старі рукописи, що розсипалися іноді просто між пальцями, я натрапив на те, що так довго шукав: згадка про Адеман у «Невидимих серед очевидних» без помітки про автора.
«Розум не може осягнути факт існування мегатонних споруд, які ніхто не будував. У Знайденні такі виросли на адеманських пагорбах. Час їх вийде, як засурмлять вітри і здіймуться хвилі над Медовим Надмор’ям. Що зорі насправді згасли – очі людські того не бачать. Вежі враз зникнуть, а люди житимуть протяжну вічність у Пустелі.
Бозна куди може відкинути коливальна сила гордонітних пластів. Їх пороскидало Знайденням у місцях тонких і незахищених. Найбільше їх у шахтах під Адеманом.
Дивлячись, як гаснуть сонячні диски, не думай, що у тих кам’яних ущелинах закінчується світ. Плаский горизонт не обривається прірвою. Біля підніжжя високої скелі розбиваються хвилі Медового моря – смарагдового із золотистим відблиском, якого ні човном не перепливти, ні грозольотом не перелетіти – потопить дзеркальна зона. Якщо ти був на пагорбі і бачив у небі непташину зграю, що прямує до острівної імперії, ти попав.., брате.
Адеман – град без коренів. Усі споруди – житлові і фортечні, збудовані на фундаменті із повзкого гордоніту, мінералу, який мав бути джерелом фізичної стабільності.
Владу у місті ділять люди і світлокрилі. Небодержці поселились тут давно, але не раніше за людей. Вони – привілейована раса, яка тримається визначеної дистанції. Приземлені побічно уникають спілкування із світлокрилими, істотами, що ведуть свій рід від диких гриханів.
Огрумові сади – ще одна цінність гордонітного краю.. Людям не смакують огруми через неприємний терпкуватий присмак цих плодів, але в нектарі гіркота осідає на дно. Стиглі грона місцеві фермери висипають у глибокі колодязі. Те, що відбувається на дні, – магія, якої ніхто не розуміє. Із наближенням вечірніх прохолодних вітрів шостої ночі над відчиненими люками туманом підіймається м’яке рожеве сяйво. До першого світанку вологе світло тліє і піниться, а потім пірнає на дно.
Світлокрилі злітаються сюди зграями, доки нектар підходить до краю колодязів. Вигинаючи довгі шиї, припадають до джерел із заплющеними очима. Хто з людей наважиться ковтнути хоч краплю, розумітиме їх мову..»