– Ми їдемо назавжди, Маню. Повір, мені також дуже прикро…
– То ж, значить, ми більше не побачимось?
– Ну чому, ти можеш приїжджати до мене в гості. Ти знаєш. Я завжди тобі рада. І на літні канікули ми знову таки приїдемо, я не певна, звісно, але…
Тут вона не договорила, бо Марія, яка до останнього хотіла не показувати свій відчай, заплакала. Здається свято було зіпсоване. Нічого не радувало: ні нова рожева сукня, про яку вона так мріяла і яку їй все-таки мама купила в подарунок, ні цей величезний торт, який височів на столі обліплений трояндами та метеликами, ні татів фотоапарат в сріблястій упаковці, навіть квіти в вазах здавалися не такими ароматними і зовсім не весело похнюпили головки.
– Ну що ж – нарешті вимовила дівчинка – думаю тобі сподобається на новому місці.
– Можливо й сподобається. Та я все рівно тебе не забуду.
Дівчатка обнялися. Їм було все-таки гірко розлучатися, вони стільки часу провели разом, ходили до однієї школи, навіть сиділи поруч. Інші, похнюпивши голови, стояли біля них. Їм також не хотілося, щоб Олена їхала, хоча, з іншого боку, місце «Міс школа» стане вакантним і хто знає, можливо хтось із них його посяде. Та й Марія, яка весь час проводила з Оленою, можливо буде нарешті більше уваги приділяти їм. Бо чим вони гірші?
За такими роздумами непомітно пролетів час і в дворі засигналила машина. По Олену приїхав тато і вона ще раз попрощавшись сіла і поїхала в місто, де на неї чекало зовсім інше життя.
Ще трохи і гості зовсім розійшлися по домівкам а Марія залишилася сама сидіти у вітальні. Посіріло, на небі зібралися хмаринки, а згодом пустився дощ. Проте Марія здавалося не помічала, що відбувається навколо. Вона байдужо дивилася у вікно, коли це десь пролунало:
– М'яв, м'яв, м'яв..
Голос був такий вже жалібним, що Марія визирнула у вікно і побачила маленьке, біленьке кошеня яке мокло під дощем. Звідки він міг взятися? Ні в кого з сусідів немає котів. Довго не роздумуючи дівчинка вибігла надвір і стала гукати:
– Киць, киць, киць, маленький. Не лякайся, я тебе не образю, іди до мене.
Та кошеня зовсім не реагувало на її слова. Проте і з міста нікуди не йшло. Дівчинка наблизилась до нього й тут воно побігло до кущів малини та зникло в гущавині. Марія побігла слідом. Кошеня не чекаючи поки дівчинка візьме його до рук, залізло під куща й дивилося на неї своїми великими зеленими очима. Пробираючись крізь зарослі малини, Марія нарешті дійшла до нього. Але й тут цей пухнатий біленький м'ячик, який зовсім намок від дощу, побіг собі далі.