Любов іншого виміру - страница 2

Шрифт
Интервал


– Ходімо у хату, малий, – проворкувала Олена горлицею.

Вона зрушила з місця, під босою ногою розчавилося щось волого-слизьке.

– Який жаль! Мабуть, це равлик! – зітхнула Олена і пішла спати.


Тіло Олени намагалося заснути, та активно працюючий мозок заважав. – « Ну як таке може бути?» – настирно сіпала мозок думка. – «Ще й як може! Не тобі дивуватись, відьмо. Краще згадай про свої несподівані очі!» – раптом порадив у її голові хрипкий голос, сповнений зневаги.


І Олена згадала… згадала похорон свого батька… Це було три роки тому. Батько виглядав байдужим і зовсім чужим на святі Смерті, влаштованому на його честь.

Того страшного дня, порозкидавши то тут, то там веселі зелені галявини у червоних тюльпанах, у місто увірвався сонячний травень. Тому і на цвинтарі розквіт бузок і пустотливо цвірінчали горобці… Олена не плакала, а лише торкнулася холодного, скам’янілого чола батька долонею… На серці тужно занило: їй здалося, що її безжально кинули у чорну безодню Журби.


Чомусь Олена пригадала, як вона малою дівчинкою, граючись у садку, тикнула пальчиком порожню ляльку метелика і, зруйнувавши її, почула шелесткий хрускіт.

На цвинтарі, стоячи біля домовини батька, Олена знову почула цей ледь чутний хрускіт. Такої бринкої жахом самотності, як у ту особливу мить, вона не відчувала ніколи раніш. Їй спало на думку, що життя і смерть – безглузда комбінація і, якщо смерть існує насправді, не варто жити. Який сенс жити за умови, що смерть рано, чи пізно вирве душу з обіймів життя? Заради своїх дітей, що теж помруть?… Щось тут не так, зовсім не так, тому спостерігаючи, як вбивають цвяхи у віко домовини, Олена раптом страшно, на весь цвинтар, закричала:

– Цього не може бути, татко! Ти не можеш померти!

Дивно, але всім здалося, що з домовини долинає стогін. Домовину розкрили, хтось сміливий, взяв небіжчика за руку, спробував відшукати пульс… Марно! Оленчина мама, вся у сльозах, ледве трималася на ногах. Очі доньки були сухими. Домовину забили знову.

– А вона і не плаче, відьма… – почула Олена за спиною вороже шепотіння.


Не плакала Олена і під час галасливих поминок. Гірка грудка полегшення підкотилася до її горла лише тоді, коли останні п’яниці, досхочу напившись горілки, з реготом пішли з двору.

Вона влетіла у свою кімнату, упала на ліжко і несамовито, розкуто розридалася. До неї увійшла мама: