– Доню, люба, годі тобі, годі! Ми не повернемо татка…
– Облиш мене, дай мені спокій! – грубо відказала Олена крізь сльози.
Мама, важко зітхнувши, вийшла. Олена, здригаючись від вибухів ридань, непевною ходою підійшла до дзеркала, зірвала з нього чорну мереживну хустину, вгледілась у свої карі очі і раптом почула у голові лагідний чоловічий голос: – « Смерті немає, не страждай так, відпочинь…»
Чомусь Олена не злякалась з подиву, а роздяглася і лягла у ліжко. Вона не помітила, як міцно заснула. А коли вранці прокинулася і як зазвичай підійшла до дзеркала, остовпіла: її очі змінили колір – з карих перетворилися на фіолетові!
З тих пір, йдучи рідним селищем, вона часто чула вслід люте жіноче: « Відьма».
Три роки тому… Яскравий трагічний спогад покотив по її щоці гірку сльозу.
– Що ж, на все Воля Божа, як каже моя хрещена матір… Мандрівка, так мандрівка, – поволі засинаючи, промовила до себе Олена.
Прокинулась Олена тому, що щось невагоме приємно лоскотало обличчя і було смішно. Вона розплющила очі: на неї пильно-пильно, немов гіпнотизуючи, дивився її котик. Звірятко стояло на задніх ніжках, передніми упершись у ліжко, і виглядало вкрай кумедно. Олена засміялася і погладила його по голівці.
– У хлопчика уважні гарненькі оченята, – лагідно проворкувала Олена і, поринувши у себе, зосередилась, – хвильку, згадала… Мені снився зеленоокий білявий красень…
Вона посміхнулася, похитала головою і знову заговорила до свого котика:
– Сон, звірятко, є сон! У житті таких чоловіків не буває… Високий, широкоплечий, стрункий… риси правильні, виразні… А очі! Яскраві, глибокі і зеленіші за твої, Василько…
Чисті фіалкові очі дівчини набули замріяності.
– І знаєш, що він зробив?… Подарував мені таку величезну червоно-чорну троянду, а на мої ноги одягнув червоні чобітки, такі елегантні, на високих підборах…
Василько, втративши терпець від монологу своєї господині, вимогливо занявчав.
– А тобі б тільки їсти! – зітхнула Олена і підвелася з ліжка.
Після сніданку вона працювала на маленькому городі: ретельно виривала між баклажанами бур’яни і розпушувала сапою ґрунт. Котик зневажливо визирав з-під листка лопуха. Його виразні оченята наче красномовили:– «Нащо махати руками під сонцем?»
Олена перехопила погляд Василька і сіла на стільчик перепочити. Вся у сяючих «діамантах» роси, біля її обличчя тендітною вродою рожевіла троянда. Яка витонченість! Раптом пелюстки квітки заворушились, бо щось живе, крихітне поривалося вирватися із солодкого полону.