Таке виразне відчуття дотичності до минулого, ніби час повернувся назад, і я ступив удруге в той самий слід, давно засипаний піском, і мене в цю мить не обходив мій друг, якому байдужі були і каньйон, і полустанок, і криниця; я вже йшов тією доріжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися із стежкою Ясенюкового батька.
Я мало не скрикнув, мало не зірвав стоп-кран, на який обіперся ліктем; поїзд простугонів на повній швидкості, станційний будиночок змалів, лише Хамракул зостався зі мною, і розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кінострічку.
Хамракул із Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.
Він прийшов у наш зенітний полк через рік після мене. Був високий, немов жердина, і горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунів-хліборобів: йому незручно було за свій зріст, якого досі, певне, не помічав, бредучи глибокими ізворами за овечими отарами. Добродушні його очі нітилися ще й від того, що по-російськи знав не більше десяти слів; широкий ніс розплющувався у зніяковілій посмішці, коли у командирів опускалися руки, тому що не могли з ним порозумітися; карабін він тримав, мов герлигу, і повертався в строю завжди не в той бік.
Хамракул був добрий. На всі труднощі, навіть коли одержував наряд на кухню, мав одну відповідь – «хорошо», в людях бачив тільки гарне, погане взагалі для нього не існувало – видно, в доброму краю виріс. Усе розумів, усе вибачав, крім одного: цідив незрозумілу, певне, круту лайку, дивлячись, як наші навідники, стріляючи по мішенях, безбожно «мазали». Його тихі, немов гірський серпанок, очі гостро напружувались, коли над полігоном пролітав літак, буксируючи за собою конус; зарядник Хамракул, який спочатку навіть снаряди подавав не тим, що треба, боком, кожного разу після чергової серії пострілів сплескував руками і, вилаявшись, бідкався: «Вай-вай…»
Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його і сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моїм другом. Одного разу він сказав:
– Поїдеш зі мною в Хумсан.
Це було не запрошення, а ствердження того, що має відбутися, і ніби для переконання, що там справді варто побувати, він показав на силует високої гори, що блідо синіла на видноколі:
– Бачиш, орел над Кук’юлем літає… Не віриш, що бачу орла? Постав мене один раз навідником – сам переконаєшся…