– Ну що, Кобо-батоні, коли ділити будемо? – запитує його спільник, під'їхавши ближче.
– Поділимо, не бійся. І скачемо далі. Але тут нам назустріч – солдати, і теж з рушницями.
– А ну, стій! – вони командують. – Хто такі?
– Проїжджі ми. Заблукали, – кажуть абреки, а самі розгортаються. —
Та це ж ті самі, які грабують на дорогах. І за описами підходять. А ну, стій! – кричить один з них, мабуть, старший. І знову б'ють мене нагайкою по боках, і так боляче! Беру з місця в кар'єр і мчу швидше вітру. Ззаду чути постріли і свист куль. Мій господар теж відповідає поодинокими пострілами з нагана. Подільник його давно відстав, мабуть, в нього потрапили. Мчимо щодуху, але тут попереду прірва і я, розпалений гонитвою, стрибаю через неї. Але ущелина виявилася ширше, ніж я думав, і задні копита провалилися. І господар мій, не втримавшись в сідлі, падає назад і заплутується в стремені. Тут я збираю всі свої сили і витягую себе разом з моїм вершником з прірви. Запахло сірководнем…
– Краще б ти звалився в прірву разом з ним, – каже Крилатий з грузинським акцентом. – Не було б того, що сталося потім під час його правління. Мені-то це було як бальзам на душу, але це не сподобалося Творця.
– А нічого, що він, прийнявши разутую і роздягнену країну, захистив від фашизму. Підняв країну з руїн до космічних висот? І, як відомо, переможців не судять.
– Це там можливо і не судять, а тут мене ще як судять. Якщо перемогли, значить, когось загубили і відняли чуже життя. І всі вони у мене в особливому списку, проходять чистилище, поки не відмиються їх душі. А без чищення тільки діти до трьох років тому-що ще не встигли нагрешить і домашні тварини.
– А верблюд адже теж домашня тварина? – несміливо вставив я, – то чому він теж мучиться разом з усіма в «приймальні»?
– Ця безмозка тварюка, так і не стала «домашньої» так і сновигає по пустелях без води і їжі. Ні, ти часом не оборзів? Я ще йому пояснюю… так, про що це я? А у мене тут всіх судять, а правителів тим більше.
– Та й не було ще такого правителя, який би дбав за свій народ, – сказав я. І тут же пошкодував про це, спостерігаючи за тим, як він демонстративно піднімає руку, щоб натиснути пальцем.
…В розкриті двері влітає спекотний вітер, а разом з ним і якийсь арапчонок і падає ниць.
– Пані, Вам депеша від самого царя Соломона. Обертаюся. Нікого. Що, це до мене? Дивлюся – одяг на мені якась дивна. Починаю обмацувати себе зверху вниз. Груди мої чомусь великі і м'які! Спускаюся нижче, а там нічого немає!