– Осторож-жней! Дивитися ж-ж треба! – донісся до мене, звідкись знизу, слабкий голос.
– Вибачте, – сказав я.
Придивився. Це був з подпаленными крилами Травневий жук, дуже схожий на тих, яких ми ловили в дитинстві і садили в сірникову коробку, а потім, відчуваючи їхню долю, випускали над багаттям. Мої очі полізли на лоба!
– Що, новачок? – спитав Жук.
– Так, – відповів я. – А чого ми тут чекаємо?
– Побачиш, – прожужжали він, пурхаючи над гарячою жаровнею з високими краями, схожою на гусятницю. Не маючи можливості ні сісти, не злетіти.
Мене здивувала обстановка «адміністратора», абсолютно ніякого сервісу: ні крісел, ні газет, ні журналів, щоб скоротати час.
– А що, крісел тут не дають? – запитав я.
– Дають, для тих, у кого гемоггой, – картавлячи, втрутився сусід праворуч. Я десь вже чув цей голос.
Я підняв голову.
– Академік Сахаггов, – представився він. Це був худющий верблюд, зі звалилися на бік горбом. Його, мабуть, давно мучила спрага, і йому хотілося пити. Хоча поруч дзюркотів арик, але він був за високим парканом. Часом, коли стогони і несамовиті крики трохи затихали, було чути дзюрчання води. Води – як символ зв'язку між минулим, сьогоденням і майбутнім.
– Да – а, – здивувався я.
– А ті, у кого болять передні кінцівки, ті очікують в підвішеному стані, – сказав академік, пережовуючи свою жуйку.
– Щоб служба медом не здавалася, – втрутився басом однорукий, бойовий генерал, висячи на інший, вывихнутой руці. Представився. – Генерал Лебедь.
Від його камуфляжного кітеля, пробитого осколками вибухнув вертольота, пахло ще порохом і димом.
– Ну й діла, – сказав я, оглядаючи чергу, складається з усіх людей, що жили на Землі, у якої не було ні кінця, ні краю, і, наскільки вистачало огляду, вони представлялися:
– Вернадський.
– Мікеланджело.
– Хемінгуей.
– Брюллов.
– Айвазовський.
– Чехів.
– Булгаков.
– Достоєвський…
– А довго чекати-то? – запитав я.
– Тут час не має ніякого значення, – сказав Жук.
– А все ж таки?
– Десь проміж-жутке між миттю і вічністю.
– Ну, ти й філософ, – посміхнувся я.
– Так і є. Діоген я, з Синопа.
Я підставив палець.
– Спасибі, – сказав Жук-Діоген.
– Данило Бородулін із Кордон-Тибиля, – представився я.
– А це не той Діоген, який жив у бочці, і сміявся над традиційними формами життя, і оголосив себе «громадянином світу»? Жив як собака і хотів допомогти людству повернутися до матінки природи? І тактовно послав самого Олександра Македонського? – видав я свої мізерні енциклопедичні знання про нього.