І що ж було робити з цим дзьобатим? Митько жив у квартирі – туди з пеліканом ніяк. Хоча очі хлопця аж палали від бажання стати власником диво-птаха. А ось Тихон одразу згадав про свою потаємну кімнатку на даху будинку. Зазвичай він ховався туди, аби вдосталь помріяти та почитати книжки. Та тепер горище повинно було стати надійним укриттям для його нового друга. Без зайвих роздумів і зволікань хлопець оголосив, що пелікана забере собі та сам про нього попіклується. Митя, хоч і не без заздрості, але це рішення підтримав і оскаржувати не став. А ще, на прохання Тихона, пообіцяв нікому не розповідати про їх екзотичну знахідку.
Так Тихон із пеліканом почали жити під одним дахом. Хлопчик назвав нового друга Порфирієм – Тихону завжди подобалися дивні імена, до того ж, на його думку, пелікану воно страшенно личило. Щоб прокормити Порфирія, хлопець рибалив, і зазвичай спійманої їм за раз риби птаху вистачало на кілька днів. Коли після рибалки Тихон залізав на горище, і побачивши його, пелікан починав радісно горкотати та плескати крилами. Хлопець швидко зрозумів, що літати птах не вміє, адже усі його спроби злетіти завершувались незграбними падіннями. «Можливо, крила пошкодив чи не навчився літати у дитинстві», – гадав Тихон і з ще більшою турботою ставився до cвого зворушливого приятеля.
Увечері Тихон залізав на горище, щоб почитати при світлі гасової лампи улюблені книжки, а Порфирій лягав біля його ніг і спостерігав своїм дивним жовтим оком за кожним його подихом і рухом. Пелікан не любив відпускати хлопця, і коли тому наставав час повертатися додому, намагався зупинити його, хапаючи дзьобом за штани.
Аби батьки не викрили пернатого гостя, Тихон час від часу з поважним виглядом наголошував, що горище – його потаємне місце, куди нікому окрім нього, заходити «зовсім!» не можна. Вони і без того не заходили, велика їм цікавість туди дертися.
Літо минуло непомітно, в повітрі запахло пожовклим осіннім листям. Тихон розумів – на горищі скоро стане зовсім холодно: в таких умовах пелікану навряд чи вдасться пережити зиму. Прийшов час вирішувати долю Порфирія, але хлопцю нічого не спадало на думку. «Тато в мене чуйний, може, чимось і допоможе», – вирішив він і нарешті наважився розказати все батькові. Той розсміявся, каже: «Звідки в Одесі пелікани?». Але піднявшись на горище і побачивши там Порфирія, сміятися перестав. Ні, він не розгнівався і не сварив хлопця за його вихованця, а навпаки – розхвилювався і перейнявся долею птаха, такого великого й такого безпорадного.