Насилу трохи піддужчав Харитін і взявся до роботи: полагодив верх на хаті, укрив її солом’яними сніпками, щоб більше не муляла залізом очі ласим на чуже добро.
Хіба ж він винен, що над усе любив працю і до неї змалечку й дітей своїх привчив?
Наче підмінили чоловіка після того: став нездужати все частіше, танув на очах, як той віск на вогні.
–
Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипів п’яниця – сусід. – У Сибіру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скільки! А твоя земелька і ліс уже народне добро!
–
І справді, тату, напишіть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немає виходу, бо зашлють туди, звідки не повертаються живими.
Мій Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старці в колективі, будь він проклятий! Землю, коні, реманент – все забрали, як і у вас. То хоч висилкою не лякають.
–
Ні! – твердо відповів Харитін і зайшовся кашлем.
Хвороба його мучила після того, як під дощем вшивав сніпками хату, щоб стеля не намокла і не впала.
Розсильні прибігали до Волосенків, викликали у контору.
–
Не піде він, зліг, – казала Марія. Вона журилася, бо бачила, що життя чоловіка по краплині стікає, і дні вже його лічені. І ніщо йому не допомагає: ані натирання, ані відвари з трав, які знала ще від своєї матері і баби.
Він відходив з життя, яке так любив, більше не згадував ані про худобу, ані про землю, ані про ліс, яким віддавав свою силу, терпіння, надії.
Поховали діти його на сільському цвинтарі, гірко оплакавши, відчуваючи, що на них і на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися ніколи.
Тепер їх усіх насильно записали до колгоспу і щодня гонили на роботу.
Не могла пережити лиха і мати Марія, стала хворіти, а потім і злягла.
Олександра кожен ранок посилала дочку Софію навідати бабусю, віднести їй щось поїсти.
Одного разу дитина прибігла налякана:
–
Бабуся мені не відчинили. Я гукала і в вікна стукала.
Полетіла Олександра до неньки, та вже було пізно.
Стали лаштувати похорон. Приготували бідненький обід: борщ, кашу, узвар.
Поховали матір біля батька.
–
Недовго й виглядали, тату, нашу матусю, – голосили доньки. – Вибралася від нас та й буде тепер уже навіки з вами. А нам же, як тепер жити?
Поверталися на хутір, ведучи з собою важку журбу.
–
Заходьте, пообідаємо за померлих, – кликали дочки рідню.
Прийшли до хати, а там: ой, лишенько, стоїть на порозі нова хазяйка – комнезамівка: