Середньовічне феодальне суспільство, як відомо, існувало на засадах відносно жорстких статусів та стабільних станових категорій, що передбачали обов’язковий для його представників спосіб життя та лінію поведінки[4]. Усвідомлення своєї престижної соціальної ролі зумовило Мономаха постійно дбати про власний авторитет та репутацію, а отже, належне сприйняття соціумом його образу. Як, власне, чинили й інші представники владної верхівки. Заради демонстрації своїх достоїнств вони свідомо наражалися на, здавалося б, непотрібний ризик.
Ставлення до князя визначалося тим, наскільки його вчинки відповідали тодішньому поняттю честі. Честь – незастигла іманентна данність, раз і назавжди дарована князівському клану. Саме слово честь було похідним від спостереження за поведінкою людини й розуміння / прийняття соціумом. Інакше кажучи, місце князя у суспільстві «прямо залежало від оцінки його поведінки оточенням. Претензія на визнання обов’язково повинна була відповідати прийнятим нормам поведінки»[5].
Поняття честі було центральним в лицарському етосі – стилі життя провідної верстви суспільства й прийнятій нею ієрархії цінностей, що визначала модель соціального орієнтованої поведінки[6]. Лицарство традиційно вважається суто західноєвропейським явищем. Однак його глибокі і давні коріння були вигодувані, за образним висловом Франко Кардіні, степним чорноземом й, «вітер степів гуде в гіллях древа середньовічного лицарства»[7].
Ідеологія лицарства своїми коріннями сягає в глибини самосвідомості варварських народів середньовічної Європи з притаманним їм культом вождя, особистої відданості і воєнної відваги. Уявлення про честь князя-язичника, що формувалася з часу появи у східнослов’янському суспільстві воєнних співтовариств, відбивають такі слова Мономахового прадіда – Святослава Ігоревича: «…ми не якісь там ремісники, що добувають засоби для існування трудами рук своїх, а мужі крові (виділено мною – В. Р.) які зброєю перемагають ворога»[8]. Як бачимо, для Святослава честь пов’язана з кров’ю, пролитою у війнах і грабунках.
Мужність на війні була чи не найбільшою чеснотою й для християнського князя Володимира Мономаха. Характерними щодо цього є літописні прославляння його воїнської доблесті, де рефреном звучать, наприклад, такі слова: «немало поту витер із дружиною своєю, і виказав неабияку мужність із мужами своїми».