Забувши про всяку обережність, я увійшов до спальні, де була Марія, і, опановуючи шаленство, яке змусило б мене притиснути її до серця, щоб повернути до життя, я в розгубленості підійшов до її ліжка. У ногах ліжка сидів мій батько: він зупинив на мені один зі своїх пильних поглядів, а потім перевів його на Марію, ніби хотів мені докоряти, показуючи на неї. Моя мати була там; але вона не підняла очей, щоб шукати мене, бо, знаючи мою любов, вона жаліла мене, як добра мати жаліє свою дитину, як добра мати жаліє свою власну дитину в жінці, яку любить її дитина.
Я стояв нерухомо, дивлячись на неї, не наважуючись з'ясувати, що з нею. Вона ніби спала: її обличчя, вкрите смертельною блідістю, було наполовину приховане розпатланим волоссям, в якому були зім'яті квіти, які я подарував їй вранці; зморщене чоло свідчило про нестерпне страждання, а на скронях виступив легкий піт; із заплющених очей намагалися витекти сльози, які блищали на віях вій.
Батько, розуміючи всі мої страждання, підвівся, щоб піти, але перед тим, як піти, підійшов до ліжка і, помацавши пульс Марії, сказав:
–Усе скінчено. Бідолашна дитина! Це те саме зло, від якого страждала її мати.
Груди Марії повільно здіймалися, немов у риданні, і, повернувшись до свого природного стану, вона видихнула лише зітхання. Батько пішов, я став у головах ліжка і, забувши про матір та Емму, які мовчали, взяв одну з рук Марії з подушки і омив її потоком своїх сліз, які до цього часу стримував. Вона вимірювала все моє нещастя: це була та сама хвороба, що й у її матері, яка померла дуже молодою, вражена невиліковною епілепсією. Ця думка заволоділа всією моєю істотою, щоб зламати її.
Я відчув якийсь рух у цій інертній руці, до якої мій подих не міг повернути тепло. Марія вже починала дихати вільніше, а її губи, здавалося, з усіх сил намагалися вимовити слово. Вона рухала головою з боку в бік, ніби намагаючись скинути з себе непосильний тягар. Після хвилинного перепочинку вона заїкалася, вимовляючи нерозбірливі слова, але нарешті серед них чітко прозвучало моє ім'я. Я подивився на неї і побачив, що вона стоїть. Я стояв, не зводячи з неї погляду, можливо, я занадто міцно стиснув її руки, можливо, мої губи кликали її. Вона повільно розплющила очі, наче поранена інтенсивним світлом, і втупилася в мене, намагаючись впізнати мене. Напівсидячи, вона запитала: "Що сталося?" – відводячи мене вбік; "Що зі мною сталося?" – продовжувала вона, звертаючись до моєї мами. Ми спробували заспокоїти її, і з акцентом, в якому було щось від докору, чого я тоді не могла собі пояснити, вона додала: "Розумієш, я злякалася.