От і знову на іншій стороні. І знову! Ха-ха-ха! Ось тільки повернусь… Бляха! Додому! Мене ж мама точно до кінця літа в хаті закриє!
Добре, останній раз і ле… Аа…
В одну секунду все стало холодним, шумним і слизьким. Брудна, каламутна вода вдаряє в ніс, вуха, очі. Вода у волосі, вода у спідньому, вода під ногами, вода над головою. Вода, ВОДА, ВВВВООО…
Я махаю руками, ціпляюсь, тянусь, шкрябаюсь, барахтаюсь вперед.
В якусь секунду все стало білим, наче засліпило серпневим сонцем. Не памʼятаю, як виліз.
Не памʼятаю, що сказав мамі, коли запізнювався.
Не памʼятаю навіть, як вибачався за брудний, вологий одяг.
І що вона відповіла не памʼятаю.
Я не памʼятаю навіть … її лиця.
А я… взагалі… виліз?
Я… взагалі… живий?
ʼ
ʼ
"Вид на вулицю Східну"
Макс майже не виходить з кімнати. З сімʼєю також не спілкується: діду не відчиняє, брата просто ігнорує. Може, батько чи мати змінили би ситуацію на краще, але їх в його житті просто не має. В школу він також не ходить.
Він, в принципі, не покидає свою кімнату. Так уже майже пів року.
Щоб не робила сім'я, нічого не змінюється. Осліпляюче яскравий монітор, Інтернет та майже завжди зашторене вікно, що виходить на Старокиївську дорогу – єдиний поки що звʼязок із зовнішнім світом. Хоча ні – ще є Аліна. Єдина, кому дозволено навідуватись до його кімнати.
Не те щоб вона дуже й запитувала. Та хоч він їй цього ніколи не скаже, Макс все-таки радий, що вона тут. Тихо посидить у кутку, поспостерігає за ним і піде.
Він її ігнорує. Пялиться в монітор – постійно шукає відповіді. Іноді, коли зір починає підводити, трохи привідкриває зашторене вікно і довго, не відриваючись спостерігає як коливаються колоски рапсу по ту сторону дороги, переливаючись всіма відтінками жовтого. Знає: Аліні вид не дуже подобається, хоч вона нічого не каже. Знову зашторює вікно.
Чотири розмірені стуки у двері. Завжди в один і той же час. Дід приніс йому щось поїсти. Потім півгодини пів години невдалих намагань брата вивести його хоч на якусь розмову. Знову лягає спати. Ранком Аліна приходить знову. Продовжує приходити кожен день.
Та чому б їй не приходити? Все-таки вона обіцяла.
Жаль, Макс не виконав свою обіцянку.
На її похорони він так і не прийшов.
«Доброславські соняшники і захист свого»
…Кожного літа ми бігали через Старокиївську трассу аби вирвати соняшників, набрати дома солі, і, сидівши га порозі, чистити насіння і їсти їх прямо з мішків.