Цілий мішок насіння був для мене тоді найбільшим скарбом. А більше навіть насіння – можливість переказати про наші пригоди. Навіть якщо розказуєш їх тому, хто тільки що з тобою їх пережив.
«Ти чув голос сторожа?» – трохи налякано і з захватом питає мій друг дитинства і співучасник у злочині. «Який голос?» – задихавшись, намагаючись відновити збите дихання і зтрусити з майки залишки чорнозему, питаю.
Ми бігли всю дорогу назад без зупинки, аби ніхто раптом не спитав, що це у нас в мішках.
«Ти що, не чув як він кричав: «А ну стояти, малі, стріляти буду!»– в метрах ста чи двісті позаду нас. Тоді ще ворони раптом зненацька розлетілись і ми побігли. Я того власне і побіг»
«Так, так, ми також чули якийсь голос,» – піддакували інші.
Сам я голосу не чув. А може все таки…? В моїй памʼяті, десь на периферії спогаду, вспливає силует розлюченого діда зі старою рушницею. В рушниці сіль, звичайно.
Хриплим, наповненис димом «Прилуків» голосом, він кричить наче особисто на мене звідти, з безкрайого лісу соняшників, що закривають наші дитячі голови від дорослих проблем.
«А чого ж ми не зупинились? Чому не поговорили з ним. Там же тих соняшників мільйон! Та куди там, мільярд, напевно! – відповів я. В свої шість років я важко розумів, скільки це «мільярд» – можливо, і зараз не зовсім розумію. Але точно знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навіть побачити це число за один раз неможливо.
– Що йому, важко буде поділитись тими десятьма соняшниками?!
– Еее, бачу комусь дуже хочеться отримати заряд солі в сраку, – з висоти прожитих восьми років, зауважив мій ліпший друг дитинства. Всі наші «подільники» залились веселим сміхом. Чи то від моєї наївності, чи то від слова «срака».
Я й сам розсміявся.
– Предствляєш, скільки таких любителів халявних сємєчок як ми з тобою? – під підтримуючий, іноді переходячий на писк регіт наших компаньойнів, продовжував мій старший друг, – та на всіх наших пальцях не перерахувати! І що, всім соняшники роздавати?
Я трохи зніяковів і не знав, що відповісти, адже намагався підрахувати всі присутні пальці.
Мій товариш це очевидно помітив і підтримуючи поклав руку мені на плече: «Не хвилюйся, ти ще маленький. З віком зрозумієш: чим більше маєш, тим більш жадібнішим і злішим приходиться ставати. Без рушниці тут ніяк не обійтись. А як же інакше захистити своє поле?»