Вінець Життя - страница 24

– Марно, – сказав він. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините її цими ганчірками, вона все одно прорве їх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.

– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але він мовчки сидів та дивився у вікно. Він ніби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться і все скінчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пішов нагору за світлострілом. При цьому я ще не був певен, чи працює він у денну пору також. Коли я ввійшов у кімнату та відкрив скриню, зброї там не було. Я здогадався, що її вже забрала Ангела. Раптом – гучний постріл! Я швидко біжу на перший поверх, стрибаю зі сходів та бачу завмерлу посеред кімнати Ангелу, трубка старого валяється на підлозі, а сам Джо приголомшено витріщається на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, міцно стиснувши світлостріл, дивиться у прострелене вікно, зі зброї повільно виходить дим. Я підходжу до неї і вона випускає з рук пістолет, Джо порушує тишу:

– Даніель, запам'ятай, у світлострілах два режима: вогнепальний пістолет та світлостріл. Ти легко можеш їх перемикати. – Джо.

– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалі було?! – я.

– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поїхав до ліфту.

Я зосередився на Ангелі, яка й досі не могла зрушити з місця. Легенько потягнувши її за обидві руки, я встадив дівчину у крісло. Вона видихнула і я налив її склянку води. Після першого ковтка її знудило. З її очей полилися сльози. Я допоміг їй піднятися та повів її у ванну кімнату, їй вочевидь хотілося змити з себе той жах, який вона пережила кілька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, її очі були повністю спустошені. Поглядом вона намагалася знайти заспокоєння, дівчина оглядала кімнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати її хвилювання. Ангела підійшла до місця, де й досі лежала трубка, підняла її та забила тютюн. Вона робила це так професійно, наче палить стільки ж років, скільки мій батько керує автомобілем, а робить він це вже близько 25 років. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у кріслі – нікотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирішив не турбувати її та не розпитувати поки що нічого, просто підійшов ближче і взяв її за руку. Вона була геть крижана. Я накрив її долоню другою рукою, щоб трохи відігріти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула мені в очі та подарувала швидкоплинну посмішку. Та це була посмішка, сповнена нестримним болем зсередини. Здається, після того, що трапилося, в глибині душі вона померла. Мені стало так шкода, що це відбулося саме з нею. Я обійняв її, у моїх руках вона опустила руки, трубка випала з її пальців і вона розридалася. Голосний плач лише посилював мій гнів та рішучість зробити все можливе, аби покінчити з цією справою. Холодний вітер з розбитого вікна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплі дощу, які невпинно витанцьовують на даху. За вікном вирує буря, в голові Ангели також ураган, і лише у моїй свідомості повільно, але впевнено, народжується план подальших дій. Я беру її на руки, на диво мені це легко вдається. Я відношу її нагору, вкладаю у ліжко, накриваю ковдрою та цілую у лоба. Я ще трохи погладив її по голові, аби вона міцніше заснула, засмикнув штори і вийшов з кімнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевірити, чи бачив хто-небудь те, що відбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грім, блискавка та напівморок зовні. Труп лежав посеред вулиці і я затягнув його до крамниці, швидко озираючись навколо. Ані душі. Здається, навіть у вікна ніхто не виглядає. У них не горить світло, злива розмиває стару плитку, струмені води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподіватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибіг надвір, забрав зброю невідомого, повернувся, зачинив двері та завішав вікна. Потім вимкнув вивіску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-ї вечора. Та мені було байдуже. На сьогодні крамниця точно вже зачинена. Коли я підійшов до невідомого ближче, то помітив слабке дихання. Я перевірив пульс і дійсно, він ще був живий. Я покликав Джо, але він не відізвався. Я поклав пістолет та перевернув пораненого. Він повільно стікав кров'ю та був без свідомості. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крісло та почав чекати, коли він прийде до тями. Все ж таки, курси надання першої медичної допомоги дали свої плоди, я впорався не погано і доволі швидко. Я сидів прямо навпроти невідомого з пістолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речі детальніше. Зовні він виглядав як звичайний робітничий: засмагле обличчя, густі та довгі брови, довгий ніс, тонкі губи. Широкі плечі та спортивна тілобудова натякали на те, що чоловік він міцний. При собі він мав документ на ім'я Роджера Фаундера, корінного мешканця цього міста, 32-х років, неодружений. Також у його кишені була пачка цигарок, гаманець з дрібними грошима, вогнепальний пістолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов візитку та фотографію. Візитку я впізнав, на ній були контакти бару "Карета в нікуди", а на фото був невідомий чоловік. Хто ж це такий? Я закріпив візитівку та фотографію на дошці та намалював два знаки питання поруч. Події відбуваються надто швидко. Я всього лише хотів поїхати від батьків, розпочати нове життя, створити зовсім нову версію себе, потрапити у пригоду, щоб було що потім онукам розповісти, а не все те, що оточує мене зараз. Доки істерика не охопила мене повністю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього і побачив розгублений погляд чоловіка, явно здивованого, що він і досі живий.