– Не може бути… – Роджер.
– Що не може бути? – я.
– Ти онук Каспія? Не може бути… – Роджер.
– Чому? Що не так з моїм дідом? – я.
– Каспій… – Він повільно видихнув, повернувся до мене та посміхнувся. – Їдьмо зі мною.
– Куди? А Джо та Ангела? – я.
– З ними нічого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.
Він підійшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:
– Код 20, код 20. – Роджер.
Поклавши слухавку, він знову звернувся до мене:
– Не хвилюйся, тепер вони під наглядом, їдьмо. – Роджер.
Я захопив з собою пістолет та рюкзак, допив чай та пішов за Роджером. Ми вийшли з крамниці та попрямували у двір, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сілу в автівку, Роджер завів двигун, і ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з відра, тож на вулиці нікого не було. Через блискавки на світлофорах миготіли лишень жовтим світлом, це давало нам можливість не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та світ завмер. Тільки жовті вогники у вікнах вказували на те, що тут ще є хтось живий.
Ми під'їхали до бару та увійшли всередину. Бармен з посмішкою привітав Роджера, а ось на мене кинув підозрілий погляд.
– Він зі мною, – сказав мій супутник.
Бармен одразу заспокоївся і напруга зникла з його обличчя. Він щось натиснув за стійкою і біля туалету відчинилися двері. Як виявилося, це був ліфт. Звичайно ж, як у всіх кінострічках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрів підземний паркінг, а разом з ним – безліч автомобілей.
– Куди веде ця дорога з паркінгу? – я.
– Там є роздоріжжя, одна з них – у місто, а інша – з нього, – Роджер.
– Тобто з міста можно виїхати? – я.
– Поки що ні. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дає нам можливість залишити Дробайл, наче заштовхує назад. – Роджер.
– Зрозуміло. А на яку вулицю прямує ця друга дорога? – я.
– На підземний паркінг у торговий центр, де власне починається центр міста. Звідти ми можемо оперативно дістатися до будь-якого місця. – Роджер.
– Вдало розроблено. – я.
– Цей шлях розробив твій дідусь. Каспій багато чого тут зробив разом зі своїм другом Фердинандом. Саме вони започаткували організацію. – Роджер.
– Дід Ангели разом з моїм дідом все тут побудували? – здивовано відповідаю я.
– Так, саме так. – з посмішкою відповідає Роджер.
– Нічого собі… Мій дідусь дійсно був важливою фігурою, а я завжди вважав, що він був звичайним автомийником і нічого не зміг досягти у своєму житті, лише вигадував історії з якимись тінями та всім іншим. Але як тоді йому таки вдалося покинути Дробайл? – я.