– Так, дуже стару. Вона лежала на горищі, коли батьки вручили її мені та сказали, що нове життя мені варто розпочати саме звідси. Вони наче знали що тут відбувається та відправили мене вирішувати ці ахінею. – я.
– Бідолашний хлопчик. Тобі, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.
– Я не хлопчик, я вже чоловік, я навіть переміг одну з тіней! – з гордістю відповів я.
– Ото так! Ти такий сміливий, що аж переміг одну тінь! Я таких знищила вже більше, ніж дві сотні. Малий, думаєш, ти мене здивував? – з іронією відповіла Мей.
– Я й не намагався здивувати, я просто відповів на питання. – я.
– Та шуткую я, молодець, продовжуй так і надалі, – з посмішкою відповіла вона. Потім повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуєте? – Мей.
– Ми йдемо до Джо, у Даніеля є шовкова нитка. Розумієш про що я? – натякаючи говорить Роджер.
– Бути не може, – тихо відповіла Мей, – це виходить, що ми зможемо…
– Так, саме так. Нам час їхати, інакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрічі. – Роджер.
– До зустрічі, – задумливо відповіла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.
Роджер штовхнув мене в машину, сів за кермо, завів двигун і ми швидко поїхали до перехрестя. Він з підвищеною увагою слідкував за рухом у дзеркалі заднього виду, коли ми відїжджали. Я певен, що він точно не спостерігав за авто, які були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотілося зараз обговорювати це. Та, з незрозумілих причин, він сам почав цю розмову:
– Гадаєш, я закоханий у неї? Так і є. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якісь роботи, нелюди? Так, я кохаю її ще зі школи. Але я впевнений, що такий чоловік, як я, їй точно не пара. Та і взагалі, я себе у дзеркало бачив? Там навіть приблизно не стоїть чоловік її мрії. Звичайно ж їй потрібен підкачений чолов'яга, який буде вказувати їй що вона має робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.
– Та я взагалі нічого не думаю, нам треба вирішувати інші питання, – відповів я.
У салоні авто повисла пауза. Роджер увімкнув радіо, і ми весь час, доки не доїхали до крамниці, мовчки його слухали. Здається, він засмутився ще більше. Що ж кохання робить з людиною… Мені й досі важко зрозуміти. Та Роджер, на мою думки, страждає не від цього почуття, а лише від власної невпевненості та бездіяльності, бо боїться зробити перший крок.