Я тяжко опустився на стілець за касою та з повним усвідомленням того, що мені доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кілька годин, життя мене підштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну річ. Сьогодні на мене чекає побачення зі справжньою дівчиною.
Ця думка зігрівала мою голову трохи більше, ніж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняється. Всередині виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моєї голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старі монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих місцях, де клієнти що приходять у крамницю, можуть і не побачити, розставив усі предмети в алфавітному порядку та вимив скляні поверхні так, що здавалося навіть не треба відчиняти двері, аби всередині стало світліше.
Я пішов до старого Джо нагору та розповів йому про те, що мені вдалося запросити гарну дівчину на побачення. Мої слова викликали у нього легку посмішку і він сказав:
– Я, звісно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.
– Чому? Що не так? – я.
– Дівчата бувають дуже підступними. – посміхаючись сказав Джо.
– Я ж лишень покликав її на побачення. – розгублено відповів я.
– Та будь впевненішим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.
– Старий гуморист, дякую. – ніяково відповів я.
Пройшов певний час і ось вже підкрався момент, коли треба виходити на зустріч, старий Джо спустився вниз, дав мені в руки коробку та сказав:
– Відкрий її лише тоді, коли ви сидітимете за столом у барі, а до того моменту навіть не думай її торкатися.
Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамниці. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скоріш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стіну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.
Пройшло вже 10 хвилин, але її все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як і завжди, це було несерйозно, але навіщо вона залишила мені чайові? Я дістаю купюру з кишені та бачу текст: "Зустрінемося о 17:30 у парку, що розташований у центрі. Сподіваюся, ти здогадаєшся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зірвався з місця. Я перетнув проїжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху і навіть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерігаю що відбувається навколо та думаю, куди ж вони всі йдуть? Жінка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгої сірої спідниці, в неї кучеряве довге волосся, вузькі очі, довгий і тонкий ніс, маленькі акуратні губи, такі, наче вона працює вчителькою у школі. Прямує, як мені здається, додому та намагається донести 4 важкі пакети в обох руках. Двійко чоловіків у темно-сірих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, ніби вони справжні італійці. Діти втікають стрімголов від поліцейського. А інші чоловіки у костюмах палять цигарки у кріслах ресторану та вирішують справи бізнесу, один з них настільки великий, що, здається, якщо він не наїсться, він відгризе руку офіцианту.