Вiрменська читанка - страница 3
Допекли ж таки: руку зводить – лупонув. І—як ляснув себе по мармизі—сипонули вбиті мухи.
– Овва! Чи ти ба?..– здивувавсь Назар.
Хоче злічити, скількох за раз коцнув – не здужає. На око, начеб, більш, як сотню.
– Ти-ба,– каже,– так оце такий я чолов´яга? А досі й гадки не мав!.. І ото щоб я—спроможний цілу сотню воднораз ужвакнути—тай тримавсь баби негідної!..
Підхопився і, як стій, до сільского старости:
– Славайсу, пан староста.
– Славайсу, синку.
– Пан староста, оце таке й таке діло.
Розказав про подвиг свій; і що жінка ота йому вже нідочого, тільки-от проханнячко є: хай пан староста напишуть, яке він, ото, діло втяв, аби вже в безвісті не лишилося; а так усі прочитають – знатимуть.
Отже староста, жартома, на шматку ряднини пише:
Тай дає йому.
А Назар тую ряднину в´яже на жердину; уламок ржавої шаблюки при боці почепив; в сусіди вислюка поцупив, сів і – з села потріхкотив.
За село вибрався, якусь дорогу обрав – їде, а куди – хтозна.
Їде-їде: озирнувся—села не видно вже. Пойнялося серце страхом.
Аби дух cобі підняти, почав він щось під ніс мурмотіти—мугиче, сам до себе щось там меле, вислюка шпетить.
Що далі їде, тим більш страхається; з більшого страху він голос підвищує – верещить, горлає! Вислюк і собі заревів!..
Од того гвалту-граю, птахи з ближчих дерев розлітаються, зайці по кущах розбігаються, жаби з трави у воду кидаються…
Назар, від cвого ж голосіння, ще більше голову втрача, а як вже у ліс заїхав, то ніби з-під кожного дерева, з будь-якого куща, з-за кожного каменю—звідусіль!—оце наступної вже миті, на нього звірюка кинеться, а може – розбійник.
Нажаханий, до того розвалувався – ажно у вухах дзеленьчить.
І нагодилося ж, що саме під той час, якийсь тюхтій-селянин їхав через ліс конем. Як зачув той гвалт страшенний, спинився.
– Вай,– каже,– оце встряв я у халепу, то ж ніхто більш, як розбійники… Коня кинув, сам до лісу і – ну, п´ятами кивати! Втік…
Ласкава доля! Назар-Сміливий, валуючи, надходить—ти ба!—посеред дороги кінь засідланий стоїть, його дожидає. З вислюка він злазить, на коня сідає, далі рушає.
. . .
Довго їхав чи ні, йому то краще знати. Заїхав до села якогось. Він села не знає, село – його. Чи туди, чи сюди?
Од якоїсь хати музику чути – погнав коня туди.
Під´їхав і – утрапив на весілля.