Увагу Анни знову привернули виділені сірим маркером слова: «Я себе представил, как маленькие ребятишки играют в огромном поле, во ржи. Тысячи малышей, и кругом – ни души, ни одного взрослого, кроме меня. А я стою на самом краю скалы, над пропастью, понимаешь? И мое дело – ловить ребятишек, чтобы они не сорвались. Вот и вся моя работа. Стеречь ребят над пропастью во ржи. Знаю, это глупости, но это единственное, чего мне хочется по-настоящему. Наверное, я дурак».
Саме цей потік виразів найбільше сколихнув серце Анни. Серце тої, яку все життя примушували жити не своєю долею. Вона лише хотіла творити поезію, змінити світ на краще, хоч і не на яву, адже реалії ніхто не відміняв, а по можливості, хоч у своїй фантазії. І ось вона зустріла свого однодумця, він став її опорою. Автор книги ніколи не зможе дізнатися про Анну. Та чи можуть роки і саме життя стояти між друзями? Подібні знайдуть себе не зважаючи на мови, віки та епохи.
Продовжити існувати в примарному світі паперових сновид Анна не змогла. Її вирвали з течії думок і повернули до сірого, майже повністю покритого темрявою купе. Світло не проникло в це місце. Можливо воно не хотіло порушувати спокій дівчини, або ж воно відчуло присутність іншого виміру, що не дозволяв ламати викроєні ним закони.
Дівчина відчула на собі погляд. Незнайомець не відводив очей від Анни. Він слідкував за кожним її порухом. Скептична легка посмішка отруйною стрілою виплюнула слова:
– Читати любиш?
– Так, люблю.
– І про що книга? Літери знаєш? Чи по картинках орієнтуєшся? Ну літери це «а», «б». Розумієш мене, так?
– Мені на ваше хамство відповідати потрібно? – в голосі Анни почали бриніти ноти сліз. Зовсім незнайома людина, вона лише краплинка пороху серед безмежного пилу життя. Однак, навіть вона вважає за честь вдарити та плюнути в її гордість. Забувши своє місце пилинка летить до неба. Розбурхана підтримкою неіснуючого вітру і далекого, пекучого сонця вона починає уявляти себе наймогутнішою зброєю. Потрапивши до ока птаха, пилинка осліпляє його. Та птаха це не вбиває, у нього загострюється слух, він стає ще лютішим хижаком. Пилинка ж, проклинаючи, розщеплюється на тисячі атомів, не будучи в змозі зрозуміти причини такого фіналу. – Та якщо вам так закортіло дізнатися, то я спробую розповісти, хоча це важко поясни. Джером Селінджер неначе вивернув мою душу й занотував тут. Та чи варто мені розпинатися перед вами? Як можна дати відповідь вам? Вам, людині, що не знає кордонів такту і не може зрозуміти термін «вихованість»?