* * *
А Ви вмієте дякувати чоловіку за його обійми? А Ви знаєте, що кожний чоловік – це сонце. Тільки когось гріє, а для когось тільки світить. Комусь дарує золото своєї душі, а комусь прихиляє небо і розставляє на небі зірки для трампліну творчого, фінансового, духовного. Хтось має змогу любити тебе відкрито, взаємно, тепло, щиро, довго… Не може тобою надихатися і засинає з посмішкою на устах, а на них – твоє ім'я. А хтось не може тобі хоча б зателефеновути, щоб почути твій голос, проте не припиняє світити на відстані, знайомити з потрібними людьми, навіть передає тобі маленькі приємні подарунки. І десь у його душі ти з ним, а він із тобою.
А реальність у кожного своя, і ніхто не знає, яка вона справжня. А Ви вмієте бути щасливою в обіймах чоловіка, яке прислало Вам життя, якого Ви самі притягнули, і тільки Вам разом вирішувати, як далі… А Ви вмієте в душі посміхатися і радіти, коли ввечері на Ірпінській набережній у метрах ста їде товарний поїзд… мчить, гуде, летить, грохкає, а у тебе на плечі його рука. А в його обіймах затишно і спокійно, і правильно. Навколо – ідеальна картинка з підсвічених газонів і бруківки, зручна лавка, а над лавкою – наші українські верби, не пальми.
* * *
Мамо, а пам'ятаєш, як ми їхали до бабусі Василини в с. Чехову атобусом до м. Городенку, а потім ще одним – у Гвіздець… І потім пішки – ще три кілометри? Як ми вибирали стежку польову, попід лісом. Як задивлялися на Гвіздецький замок (так я називала Костел святого Антонія та монастир бернардинців), на твою школу, на чисті мальовничі подвір'я і квітники, що в селі Остапківці. Відтоді я полюбила подорожі. Як радо нас зустрічала бабуся смачною вечерею, що під виноградом, які в неї завжди були покошені трави і чистий город. А йшли ми через її сад, який мав вісімдесят тільки одних слив.
Я пам'ятаю, як ти у себе вдома ніби перетворювалася на маленьку дівчинку, яка перевдягалася в лосини і футболку, бігла до своєї мами зі словами: «Мамо, мамочко!«…Я в такі моменти розуміла, що в мене забрали маму, бо моя мама – сама дочка, але, водночас, раділа, що бабуся любить мене не меньш, ніж ти. А я в той час не знала, куди мені бігти спочатку: чи то аж вкінець городу збирати лісові ягоди, які росли на зеленій траві, ніби спеціально для онуків, чи то в малину, чи обіймати кущ жасмину, що біля криниці, чи бігти на толоку, що біля лісу. дивуватися маргариткам і ловити сонечко, яке заходить, і величним грабовим і дубовим лісом, якого не було в нашому селі.