– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.
– Та то таке, свої таємниці є, – з посмішкою відповіла Ангела. Не хвилюйся, все добре.
– Як почуваєш себе, юначе? – запитав Джо.
– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врізалася мені у потилицю. – з іронією відповів я.
– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмішкою відповів Джо.
Ми всі разом попрямували до виходу. Але це вже були інші двері, не ті, через які ми сюди увійшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невідомо хто саме тоді постукав у двері, але він сказав, що в той день, на вулиці через зливу нікого не було, тож очікувати на приємний візит було б дивно. Тепер ми маємо поїхати з цього місця як надалі.
Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увімкнули ліхтарі та пішли попереду. Обережно оминуючи всі пастки Джо, ми підійшли до виходу. Перед тим, як відчинити двері, Джо дістав світлостріл, Роджер і Ангела підготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому мені не дали жодного предмету самозахисту?
– А де мій пістолет? – обурено запитав я.
– Малий, тримай ніж. Якщо що, підеш у ближній бій, – посміхаючись, відповів Джо.
Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступні кроки. Джо під'їхав до дверей, Роджер підготувався до виходу.
– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!
Двері різко відчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакує назовні та озирається навколо. За ним вибігає Ангела.
– Чисто, – шепоче Роджер.
Ми з Джо виходимо з печери та опиняємося на околиці міста, біля озера. Вже сутеніло. Легкий вітерець подув мені в обличчя, ковток свіжого повітря на повні груди на секунду подарував мені спокій.
– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.
Ми підкорилися наказу. Роджев сів за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, відкинувши візок, заліз на сидіння спереду.
– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, їдемо до бару. Там вже спускаємося в надійне укриття і за жодних обставин не вступаємо в бій. Я впевнений, що тіні зараз налаштовані вкрай агресивно. Всі втямили?! – Джо.
Ми схвально кивнули. Роджер завів двигун, і ми зірвалися з місця. У вікнах проносилися вуличні ліхтарі, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що їхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цієї автівки, наче так намагався втекти від усього, що нависло над нами. Раптом ми помітили чоловіка, який стрімголов тікав від тіней. Здавалося, він був зовсім близько до порятунку, але в нас не було можливості допомогти йому. Ми проїжджали повз у момент, коли він спіткувся та впав. У цю ж мить його накрили тіні, тепер цей чоловік не належав цій реальності. Як шкода, що ми не врятували його, і як тяжко усвідомлювати, що у цьому світі бувають речі, які ми не взмозі змінити…