– А вітер тобі навіщо?
– У тому й річ, Володарко, – Тар почухав лоба та трохи здивовано намацав оселедця, додавши, що то досить дивна зачіска. – Задля тілесної трансляції7. Швидко потрапити і повернутися з півночі можна, лише спершись на північний вітер.
– А зловчинення… – кішка закінчила вимиватися. – То для втілення жесту магії Гріху треба?
– Так, люба. Я вже не справжній Тар. Згідно з контрактом у тілі проханця моя сила обмежена. Я зможу черпати її лише з особистих учинків. Майже всі місцеві Не-Реалі, які охочі до магії, саме так і поводяться.
– Як тут усе сплутано, – протягнула руда. – Швидше закінчуй свої безглузді справи, любий, і вертайся до мене. Князь Земфір Жах – жах, який нудний.
Кішка повела пухнастим хвостиком навпроти мордочки і зникла у червоній хмарці пару.
– Погодься, Таре, – мовив Лейлек, якого до того, наче й не було. – Ця угода набагато цікавіша за минулу. До того ж, у місцевому сенсі, ти врятував козаку життя.
– Порятунок досить відносний, Лейлеку.
– Для князів – звісно, для людини – навряд. Чи, може, посперечаємось?
– Ще одна угода? – Князь підвів брови. – Іди під три чорти, Лейлеку. Під три чорти.
Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря і навіть штурхнула Тара копитами у груди. Князь відлетів, впав. Підвівся. Зрозумівши, що так не може бути й далі, Тар пригадав слабке заклинання школи Гріху, що зветься Дика сповідь. Десь з десятого разу він таки зміг провести неважкий жест і від кінчиків його пальців до ніздрів коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвів руки в сторони – пара розтанула, мов й не було.
Перші хвилини кінь складав казна-що, та потроху, незв’язані розумом слова, почали набувати вигляду мови:
– Ти, йогі-го, не товариш… раніш. Тепер, йогі-го, другий… за того. Бити… коли сідає, йогі-го! Чув?!
– Чув, – спустошений звичайнісінькими чарами, наче трьома днями безперервної варти, відповів Тар.
Він сів біля Кремеза та знов запалив люльку.
– Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.
– Не піде, йогі-го. Голова копита люба бачить. Болі море, йогі-го.
– Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумів?
– Спробуй, йогі-го!
Князь проявив з потойбіччя невитіювату шаблю, та трохи не впав до землі. «Треба облишити магію, – подумав він. – Хоча… Аби провчити бісову тварину, мені сили вистачить».