– Таре, мій коханцю, – голос кішки лунав, наче найм’якіший серед усіх світів музичний інструмент. – Ти знов стрімголов рвешся допомагати істоті з іншого світу?
– Облиш, – відповів князь і знов зиркнув на свій новий вигляд. – Мені не подобається це заняття. Та як ти пам’ятаєш, я програв у волин6 князю Цеху Обіцянок. І тепер, як комусь залізе до голови, аби відбулось щось неймовірне, виникає цей клятий колодязь і відриває мене від справ.
– Сподіваюсь цього разу, – мурликала руда. – Маленька частка вічності швидко пролине, аби я не встигла занудьгувати за тобою.
– Звісно, що так, Володарко Ір-Реалі. До речі, наш новий знайомий видався не таким уже й бовдуром, яким його виставив Лейлек. Я відвідав не тільки засіки його пам’яті, а й дослідив тіло. Яків хворів. Хворів сильно. Йому лишалося, щонайбільше, кілька місяць. Тож Хвиля, у сенсі цього світу, щойно виграв час. Цілих три роки. Загалом не тільки, але йому про те знати не слід. Я сподіваюсь, він нас не чує?
– А ти не бачиш? – кішка справді здивувалася і на додачу усміхнулась. Володарці Ір-Реалі рідко випадало дивуватися будь-чому.
– Не те, щоб зовсім… – відповів Тар. – Але обтяжений цим тілом та умовами згоди, я вже не так гарно відчуваю буття світів.
– Усе так, мій любий, – зітхнула Володарка, потім всілася і почала вимиватися. – Не чує козак, не переймайся. Краще йди, та скоріш вирішуй справи. А мене поки розважить Земфір, наш примарний князь Цеху Жаху. Я так давно не лякалась, цілісіньку вічність. Хі-хі.
– Ти, Володарко, любиш мовити забавками, – князь облизнув пальця та підніс його догори.
– Чом забавки? Кожний момент вічності – вічний, чи не так? – після маленької паузи руда засміялася. – А… То ти про це і кажеш… Хі-хі-хі. Ой.
Кішка помітила задраний до гори палець князя.
– А що це ти робиш?
– Чекаю на північний вітер. Хочу спробувати Повітряного коня. Він має великої шани серед крадіїв. Та мабуть у цьому тілі, – Тар із зневаженням оглянув себе. – Доки не буде мною скоєне хоча б якесь чимале зловчинення, я не зумію провести жесту, хоча б і вітер буде той, що треба.
– Навіщо тобі, любий, на північ?
– Хочу завітати до Ганса Християна з Королівства Кригогір. Кілька місцевих років потому я дарував йому магічного окуляра, аби він моїх діточок міг бачити. Ганс вирішив бути літописцем потойбіччя, та для багатьох його твори на вигляд, наче казки. Як і діточки мої, до речі, доки на цвинтар невіруючих не покладуть. Зараз той окуляр може знадобиться й мені самому. Не всі мої витвори вдають із себе тих, ким вони є.